logo
Запорізька школа-інтернат "Козацький ліцей"

Вечір-реквієм "Одинокий голос любові" з нагоди 32-ї річниці Чорнобильської катастрофи


Опубліковано Пт, 27 Квітня 2018 в 13:36


   26 квітня 1986 року сталася найбільша техногенна аварія в історії людства - з різницею у дві секунди відбулись два вибухи на четвертому реакторі Чорнобильської АЕС…

   26 квітня 2018 року учні, вчителі та вихователі Запорізької школи-інтернату «Козацький ліцей» зібралися в актовій залі на вечір-реквієм «Одинокий голос любові» з нагоди 32-ї річниці Чорнобильської катастрофи.

   Захід підготували учні 10-А класу спільно з колективами 8-х та 9-Б класів під керівництвом Косман Анастасії Анатоліївни, взявши за основу сюжету уривки спогадів дружини пожежника–ліквідатора Василя Ігнатенка Людмили Ігнатенко.

   Майстерно і досить професійно юні актори перевтілилися в образи пожежників-ліквідаторів аварії на Чорнобильській АЕС та їхніх коханих дружин. Особливо зворушливим і проникливим був монолог учениці 10-А класу Семенюк Тетяни.

   «... Вони вже лежали по одному, кожний в окремій палаті... Їм категорично заборонялося виходити в коридор. Перестукувалися через стінку... Там, де вони були, зашкалювали навіть стіни. Зліва, справа і поверх під ними. Там усіх виселили — жодного хворого...

   ... Мені не дозволяли його обіймати. Але я піднімала і садила його. Перестелювала ліжко. Ставила градусник… Всю ніч вартувала поруч…

    В пам'ять врізалися чиїсь слова: «Ви повинні не забувати: перед вами вже не ваш чоловік, не кохана людина, а радіоактивний об’єкт iз високою щільністю зараження. Ви ж не самовбивця. Візьміть себе в руки». А я як божевільна: «Я його люблю! Я його люблю!» Лише він. Як сліпа! Навіть не відчувала поштовхів під серцем. Хоча була вже на шостому місяці. Говорю черговій медсестрі: «Він вмирає». Вона мені відповідає: «А що ти хочеш? Він отримав тисячу шістсот рентген, а смертельна доза — чотириста. Ти сидиш біля реактора...».

   Зворушливо до сліз Семенюк Тетяна розповідала історію про страшну аварію, яка кардинально і безповоротно змінила долю жінки Людмили Ігнатенко…

    Її розповіді слухали із болем і щемом у грудях. Зал завмер у цілковитій тиші. А юна актриса продовжувала сумну сповідь коханої дружини пожежника-ліквідатора: «Через два місяці після його смерті я приїхала до Москви. З вокзалу — на кладовище. До нього! І там у мене почалися перейми. На два тижні раніше терміну народила. «Наталочка, — покликала я. — Тато назвав тебе Наталочкою». На вигляд здорове дитя. Ручки, ніжки. А у неї був цироз печінки. У печінці — двадцять вісім рентген. Уроджена вада серця... Через чотири години сказали, що дівчинка померла... Я заплакала: «Покладiть її біля його ніг. Скажіть, що це наша Наталочка». Там лише його ім’я. Вона ж була без імені. Лише душа. Душу я там і поховала...».

   У результаті цієї катастрофи загинуло багато людей… У кожного своя історія і свій невимовний біль утрати…

   Вечір-реквієм завершився хвилиною мовчання, під час якої вшануванням пам’ять пожежників-ліквідаторів та усіх жертв Чорнобильської катастрофи.  Світла їм пам'ять!